Давай я тобі розкАжу
про що говорили весни,
Кого виглядали айстри
й молились услід: ”Вертай”,
Як сходить зоря ранкова,
як тануть зірки небесні...
Лиш того, про що промовчу,
у мене ти не питай.
Давай я тобі покажу
джерела нові світанку –
Мене розбудили півні
у вранішній сонцеграй –
Я знаю, де ходить щастя,
покажу сліди на ганку...
Лиш те, що в очах сховаю,
у мене ти не шукай.
Давай я для тебе створю
вечірніх дощів полотна,
Навчу розуміти трави
й пташині спів-голоси,
В дарунок віддам хурделю,
а в ній – та найперша нота...
Лиш те, що візьму за душу,
у мене ти не проси.
Навіщо тобі? Там смуток,
там пізніх туманів їдкість,
Там ранніх морозів очі
з навроками – через край.
Я краще про нас розкажу,
про те, що було на світі.
І тільки про те, що буде
промовчу.
...Ти запитай.
Прекрасно!
ВідповістиВидалити