Віталій Павловський

Віталій Павловський

Павловський Віталій Андрійович народився 10 червня 1938 року в селі Новоселівка Петропавлівського району Дніпропетровської обл. в сем`і службовців. Батько його - агроном, мати - вчителька. Закінчив середьну школу в м. Кривий Ріг, а у 1951 р. - Новочеркаський політехнічний Інститут. Три роки працював на Уралі за фахом; енергетиком ліспромхозу та на електростанції - на посаді інженера-електрика.

З 1964 року працює в Донецькому державному технічному університеті. Кандидат технічних наук, доцент кафедри "Електричні станції”

Вірші свої друкує з 1960 р. в обласних та республіканських газетах. Автор п'яти збірок поезій: "ТРИ дороги" (1995р.-, "Зоря на склі"(1997 р), "Козацьке коло" (1996 р.),"Стац`я надії-Межова" (1999 р.), "Божа пташка" (2000 р.). Друкувався в журналах: "Київ", "Донбас", "Кур'єр Кривбасу", "Бористен". Член Національної Спілки письменників України.

Поезiя
Пульс часу

* * *

На відстані мені ясніш
Просвітлює минуле,
І час жорстокий все гостріш
Ляга на серце чуле.

Я бачу молодість свою,
Воєнне лихоліття –
Тривкого спокою молю
Нове тисячоліття !

Один Господь, напевно, зна,
Як далі будем жити;
Та що порадити синам –
Яким богам служити?

Станція Чаплине

Електрички прямують швидкі.
Крізь посадок зелені отари,
І вітають протяжне гудки
Привокзальні строкаті базари.

Що мені, козаку, до їх чар -
У вікно сонце бризками кепнуло ...
Головний є для мене базар,
Що добовий на станції Чаплине.

Недешевий, для всіх рятівник…
Тітка лається неагресивно:
- Не пішов у цей день грець-часник,
Бере жменю його - хоч за гривну.

Ось і вечір на землю вже ліг,
Відпочить - нема ,Чаплине, часу...
Уклоняюсь тобі я до ніг,
Годувальнице щедра Донбасу!

Вибух

Вже котрий рік весна не радує мене,
Донеччина моя лежить у тузі.
Над Україною лиш сонце промайне,
І знову знак біди на виднокрузі...

У шахті вибух - жах в душі моїй...
То ж скільки горя в світі вже багато!
Невже за світло, за тепло, за радість мрій
Повинні шахти жертви забирати?

І хто зупинить нам конвеєр чорний цей,
Потоки сліз прощання, горя зливи,
Щоб не було ні вдів, ані сиріт дітей.,
А люди на землі були щасливі?

На центральному бульварі

Прощай бульвар, окраса міста,
Що сяйно квітами горів.
Зелена віхола іскриста,
Птахів у небі диво - спів.

Прощай бульвар... Метал з бетоном
Тепер господар твій новий.
Колись тут жив дитяти гомін,
Тепер - дітей тут ворога.

Усе розділено на зони –
Елітні бари і кафе.
Кричать гучні магнітофони,
Танцюють пари “під шафе”
Вони, ці шльондри та пиявки
Залишуть сміття по собі,
Легенди, поголоси всякі,
Щоб забавлятися юрбі.

А ми чекати будем кари,
Історії забувши суть...
Ой, налетять лихі татари –
Свої порядки наведуть!

Співак

Пам'яті А.Б. Солов'яненка

Чому за життя ми талант не цінуєм,
А згадуєм тільки в той час,
Коли похоронний плач музики чуєм,
Що совість пробуджує в нас?

Жив мрійник на світі, мав голос від Бога,
Шахтарську затятість віддав,
Терниста була мистецтві дорога,
Яку він для себе обрав.

Як пісню народну любив яснокрилу,
їй відданий був до кінця!
Він задумів гори поніс у могилу -
Така уже доля митця.

А деякі слухали, очі ховали,
Мов, думка твоя не нова.
І славу країни настійно вбивали,
Казенні, байдужі слова...

Та пісню і душу не кинеш за грати!
За сяють години прозрінь -
І спів солов'я буде гордо лунати
На долі усіх поколінь!

Абрикоса

Було довго чикати до літа,
А теплінь - враз махнула крилом,
Абрикоса, задумливо-світла.,
Розцвіла у садку за вікном.

Та побили цвіт ранній морози,
Вітровії, як демони , злі.
Не потрібні були уже сльози,
Що із неба лились до землі.

Старий полин

Скажи мені, старий полин,
Чом серед зілля ти один
Такий гіркий удався?

Василь Мисик

Чому покинув дім, полин, -
Степи свої квітучі?
Стоїш тепер, як перст, один
На потьмянілій кручі.

Промарнувалися літа
У гуркоті міському,
“Твоя одвічна гіркота
не заплелась в солому".

Не принесли у молоці
Твій смак корови з паші...
Скажи - бульвари, сквери ці
Степів квітучих кращі?

Степові тюльпани

Коли потоками спливли
Сніги безповоротні,
Тюльпани в балці зацвіли
Дитинно безтурботні.

Бринів їх радо - сяний спів,
Як золота прикраса,
Їх розсипала для степів
Красуня Агрімпаса*.

Та люди з міста принесли
В степи лайки брутальні ,
В мішках тюльпани відвезли
На торги привокзальні.

На тротуари клали їх ,
Поспішно роздягали,
І, як невільниць молодих.
Поштучно продавали.

***

З.А. Ковтуна

Ратай викохує поле,
Пілот підіймає небо,
Пісню метець плекає,
Що у народі живе.

Але-
Поле родить ратая:
А небо -
Орла відважного,
А пісня
Своїми соками
Снагу співаку дає.

Мати Марія

Пам'яті тещі

Ой, мамо Маріє, та як же це сталось,
Що горе шулікою в хату ввірвалось.

Старенька, змарніла лежиш на порозі,
Уже не підвестись, піднятись не в змозі.

Прибігли сусіди, мерщій помагати,
Несли уже мертву на ліжко до хати...

- Ми ж бачили зранку тебе на городі,
Ходила, дивилась, як сіянка сходить.

Хазяйство плекала, щоб діткам дісталось...
Ой, мамо Маріє, та як же це сталось?

***

Передчуття гіркі, розбурхані тривоги
За мною тінню бродять день у день.
Весна до мене шле свої перестороги –
Який безрадний світ навкруг лишень!
Він тоне у брехні він тоне у розпусті..
Сади, що нам садили, не цвітуть.
Все менше діточок знаходимо в капусті,
А цвинтар, немов гриби, ростуть.

Ми - наче жебраки, що скиглять поодинці.,
Невже козацький дух наш гордий вкляк?
Нащадки русичів, нещасні українці
Чи знайдемо загублений свій шлях?

І де пророк, що поведе в краї незнанні,
Відкриє рай, омріяні світи?
Ми тільки й тішимось в безплідному чеканні...
Прости нас грішних, Господи, прости!

На баштані долі

Прозорі нош, небеса високі ,
Позаду вже далеко - сіножать.
В спецу дозрів кавун. Цілющі соки
Усім він радий щедро дарувать.

Прилинь до нього заглушиш спрагу,
Допоки літо владу має ще,
А то згноять дощ сумні нетягу,
Залишивши на спомин біль та щем...

Про долю кавуна і я заплачу –
Однакова у нас либонь, вона..
Чи прийдеш ти до мене, мій читачу;
Чи забринить в душі твоїй струна?

ГОЛУБ

Коли з гаєм прощається літо,
В пізню осінь ,або навесні,
Заховається голуб у вітах
І співає журливі пісні.

То замовкне бідаха. Неначе
Він шукає потрібні слова,
То, немов на могилі, заплаче –
Тугу серця мені вилива.

Чи нема в тебе, голубе, пари,
Може, долю свою загубив?
Чи нависли в житті чорні хмари,
Чи таким тебе світ народив?

* * *

Закрию очі, -
Поринаю
У блакить очей твоїх.
На лекціях -
Тільки про тебе мрію.
Коли дзвінкий,
Мов чисте небо, сміх
Твій на перерві чую,
Я підійду -
Німію...

Усе в тобі незвичне:
Пружний стан,
Обличчя
І хода -
Легка, розкута...
Формул
Незглибимий океан,
Для мене легше,
Ніж тебе,
Збагнути!

* * *

В.С.

Я ніжністю своєю
Переборю твій гнів,
Бо вже давно душею
До тебе прикипів.

Та чи знайду я двері
У вир твого життя?
Зів'януть на папері
Рядки ці каяття.

І буду марить знову
На самоті, в журбі,
Надію волошкову
Ховати у собі.

ДО СВІТЛАНИ

Світ очей моїх, Світлано,
Мріє диво - снів.
І далека, і жадана,
Як Сирени спів!

Роз'єднали невблаганні
Океани нас...
Я живу, як у тумані,
Як без крил— Пегас.

Озовись хоча би словом,
Піснею явись,
Квітом неба барвінковим,
Зоре, усміхнись!..

ВІДЧУТТЯ

у ( 3 Артюра Рембо)

У літні присмерки по стежці буду йти,
Через жита, босоніж, по травиці.
Відчую свіжу прохолоду чистоти,
Вітрець до голови буде пеститься.

Думки всі ні про що, ані словечка з губ,
Любов безкрайня буде лиш зі мною.
Овіяний степами, побреду.
Щасливий, — наче з жінкою земною.

* * *

Теплого літа чарівність,
Сад за вікном спочиває,
В шибу - стукає північ,
Скрип - хтось вікно відчиняє.

На смуглій руці видніє
Річки браслет сріблястий...
Він розбудив мені мрію,
Мрію забутого щастя

Постать дівоча майнула,
Віти її заховали...
Промені місяця чулі
Млосно росу цілували.

* * *

Немов Афродіта із піни морської,
Ти вийшла на берег ріки.
Ти знову привітно махаєш рукою
Вертаєш далекі роки.

Горнулись до каменя хвилі ласкаво,
Іскрився на сонці пісок .
І небо високе цвіло величаво -
Були ми до Бога на крок.

А потім гроза налетіла раптово,
Ми бігли по полю крізь грім..
І серце нестримне натхненно-чудово
Злилося із серцем твоїм.

У скирті ховались духмяного сіна,
(Букет мій тримала в руці),
І ряска із річки кумедно блистіла
У тебе на мокрій щоці.

БЛАГАННЯ

Господи всесильний,
Господи ласкавий!
Не треба мені грошей,
Ні почестей, ні слави.

Затримай приліт ранку
До нашої оселі,
Щоб я іще із любою
Поніжився в постелі!

Постою на межі …

Постою на межі
По осінній порі я,
Ніби в світі й не жив, -
Доганяв свою мрію.

Та ховалась вона
У степи неозорі,
Наче мавка лісна, .
Наче хвиля у морі.