ВАЛЕНТИНА САМОТУГА - НІЖНІ СТРУНИ ЖІНОЧОГО СЕРЦЯ


РОЗМОВА



Зі  мною  що? Питаєш  мене, сину?
Ідуть  літа  на  схил – нема  зупину.
З  куточків  уст  вже  смуток  не  поскаче,
І  небосхил  став  важчим  й  нижчим  наче.
Зі  мною  що? Дивлюсь  навколо, друже,
Скрізь  молоді, чужі  стоять, байдужі.
В  очах – небесна  синь, веселий  сміх.
Ех, скинуть  би  років  із  пліч  своїх.
Хай  обертом  йде  мудра  голова,
Щоб  всі  питали: «Скоїлось  що  Вам?»
А  я  вся – пломінь, і  гординя, й  жар,
І  загадка  осіння – сонце  з  хмар.
Зі  мною  що? На  схил  ідуть  літа…
Й  самотність, може, скоро  завіта.
Та  серце, вірю, не  закам’яніє.
Душа  живе, і  любить, і  радіє.


***
З  дзвінких  джерел  напилися  сади,
Гілки  розквітлі  до  землі  звисають,
І  травень  то  тривожний, як  завжди,
А  то  веселка  раптом  в  ньому  грає.
Так  і  талант. Він  душу  освятить
Слізьми  добра  й  високої  любові,
Твоє  чутливе  серце  в  кожнім  слові
Тріпоче, б’ється  й  до  людей  летить…


***
Може, ти  й  права, моя  подруго,
Життя – гірка  риторика, і  край.
Буває  в  долі  і  тепло, і  хуга,
І  хмари  в  небі, й  синій  небокрай.
Людина  створена  для  щастя  й  муки,
Ми  дружимо, кохаєм, плачем  всі,
То  всьому  раді, то  живем  в  розлуці,
Дітей  хороним – серце  в  кулаці!
Життя  гірка  риторика. Я  згодна.
Й  не  кожен  може  бурі  перейти,
Та  жити  треба. І  не  просто – гордо!
Терпіння  мати  і  добро
нести!


ДВОЄ  ЛЕБЕДІВ



Двоє  лебедів  на  воді,
Двоє  лебедів  білих – білих.
Гонить  вітер  хвилі  круті.
Нащо  птахи  сюди  прилетіли?
Чи  тяжкий, може, був  їх  літ,
Чи  поранив  хтось  пташці  крила,
Двоє  лебедів – білий  цвіт
За  селом  у  нас  чомусь  сіли.
Їх  прошу: підніміться  в  небо,
Йде  зима  і  сніг  плесо  вкриє,
І, розправивши  крила, лебідь
Враз  шугає  у  вись, мов  мрія.
Ось  гукає  лебідку  дзвінко,
І  зникають  за  обрій  синій…
Двоє  лебедів  білих – білих
Прилітали, чи  то  наснилось.


***
Мій  настрій  трішки  з  осінню  аж  зрідний,
То  світить  сонце, а  то  враз – туман,
І  вже  ні  вулиць, ні  дерев  нема,
То  знову  небо  чисте  і  погідне.
Ось  так  і  я. Коли  раптово  ти
В  мою  оселю  двері  відчиняєш,
Ясніє  день, і  більше  вже  немає
Оцих  краплин  холодних  і  пустих.


***
Цвіте  тюльпан  в  полях  під  Межовою,
Цвіте  тюльпан  і  радує  усіх,
А  в  серці  біль  і  туга  за  тобою,
Боєць  відважний, що  за  нас  поліг.
У  кожній  квітці, як  в  солдатській  долі
Не  гасне  біль  від  ран  воєнних  літ.
Тюльпани  червоніють  в  нашім  полі,
Як  запізнілий  із  війни  привіт.
І  ранки  у  туманах  сивих  стали,
А  на  траві  виблискує  роса.
Ці  квіти, наче  наші  ветерани,
На  пелюстках  завмре  жива  сльоза.


***
Вже  осінь  узяла  мене  в  полон,
Ступає  листопад  крізь  вікна  в  хату,
І  ще  раз  ніч  у  спогадах, а  сон
Вже  звик  чомусь  від  мене  утікати.
Лічу  хвилини – а  пливуть  як  довго,
Книжки  читаю. Час  завмер  неначе.
Й  над  хатою  кружляють  птахи  чорні,
І  чути, як  кричать  чи, може , плачуть.
Кричать  птахи – то  скоро  снігу  бути,
Закида  двір, в  саду  складе  постіль,
І  вкинуть  лід  у  серце  не  забуде,
І  все  життя – снігова  заметіль.


***
Летять  роки. Зміняються  століття.
Відкриті  двері  в  XXI вік.
Й  онукам  нашим  дивиться  в  обличчя
Нових  висот  незвіданих  політ.
Та  щоб  іще  не  вигадали  люди,
Які  б  знання  отримали  з  орбіт,
А  твоє  слово, наш  Тарасе  любий,
Звучатиме  завжди  на  цілий  світ.
І  хоч  тривожать  Інтернети   спокій,
І  книги  не  в  ціні  тепер, повір,
Що  твій  «Кобзар», Тарасе, всі  епохи
Читатимуть, як  найдорожчий  твір.
Ти  думкою  сягав  в  майбутнє  наше,
Ти  пережив  свій  час, душа  багата!
…То  ж  пам’ятаймо  нашого  Тараса,
Щоб  цвів  садок  вишневий  коло  хати.


***
Сказав мудрець, що вчитель – не вмирає,
Бо в учнях його прагнення живуть,
Його натхнення і талант безкрайній
Із покоління в покоління йдуть.
Той дай вам Бог здоров’я і терпіння,
Бо ж не спинити часу плин стрімкий.
Як сад шкільний, що міцно вріс корінням,
Так вічні ваші мрії і думки.


МОЇ РОКИ – МОЄ БАГАТСТВО



Квітує літо соняховим цвітом,
Збирають бджоли мед в густій траві.
А нам роки (де ж їх тепер подіти?)
Під ноги стелять килими нові.
Із хати вийду: десь липневі грози
Дощем пахучим падають в сади.
Я вдячна долі, бо ж іще не осінь,
І двічі 25- ще молодий.
А як ти поруч – то незгоди щезнуть,
І пропадуть десь всі вітри – завії,
Якщо ж ти поруч – я така вже щедра,
Ще двічі 25 прожить зумію.
Та й внуків з кожним роком – нате, мамо,
Коли ж нездужать чи старіти більше?!
Крутитись треба, як в колесі білка,
Ще двічі 25 – і буде мало!


***
50-це не так вже й багато,
Коли міряти людське життя.
Входить  зрілість до вашої хати.
Прикрашає вже мудрість буття.


Й не важливо це, скільки людині
Відмірятиме доля років.
А важливо, щоб друзів родина
Вас підтримала в колі своїм.


Щоб печалі розвіявши, радо
Йшла любов з вами поруч весь час.
50- це не так вже й багато,
просто осінь всміхнулась до вас.


***
Як довго не писалися вірші,
Рядки губились, десь думки зникали.
Та ось нагрянув жовтень, поспішив,
І мов ворожка, враз слова наткав.
Ох жовтень! А слова чомусь сумні,
Як вечір той останній. Подивись!
Он у вікно всміхається мені
Востаннє зірка, що зірвалась вниз...


ДИРЕКТОРУ



Ні! Це не виклик долі. Це аспекти
Зіграли свою роль кругом, простеж!
Директор, ну звичайно ж це директор,
Не тільки на роботі, вдома теж.
Директор – це й професія, й призвання.
Діагноз, якщо хочете, це мій.
І кожен день – неначе все востаннє,
І кожен раз – як на передовій.
Щоденно – в темній а то в світлій смузі,
Дочасно – вбрід чи вплав тебе несе.
Й нема зупинок, все життя у русі.
Директор! І цим сказано усе...


***
Як мало ще пісень про вчителів,
Про нелегкий їх труд, безсонні ночі,
Їм вранці зошити, уроки й очі
Допитливих та жвавих школярів.
А в розкладах – контрольні й семінари,
І атестації – приймать встигай,
Наради, різні звіти, плани, пари.
То знов програми нові й книг нема.
А де ж романтика,  і лірика, і спів.
І друзів круг тісний, сімейне коло?
Усе отут – де школа, школа, школа!
Як мало ще пісень про вчителів.


***
Кинь зернину у родючу землю,
Прийде час – хліба заколосять.
Квітку посади коло оселі,
Рік, два, три – і заквітує сад
Так і вчитель. Мудре слово всюди
Сіє дітям в серці недарма,
Йдуть по світі добрі, мудрі люди,
Хоч і вчителя давно нема.


***
Знову  дощ  на  жовте  листя  клена,
На  тополі  холодно  січе,
І  на  склі,мов  просячись  до  мене,
Слізними  потоками  тече.
Дощ  осінній  зранку  йде  сьогодні,
То  стиха, то  гілкою  гойда,
У  вікно ж , промоклий  і  самотній ,
Жовтитй  лист  до  мене  загляда
***
Мамо, повторю я твою долю,
В клас зайду учителькою теж,
Ну а ти радій за свою доню,
Я люблю і школу, і дітей.
Це нелегко бути кожен день
Серед вихору чужих життів,
Зрозуміть турботи і проблеми,
Помогти комусь і пожаліть.
Ти ж така – то строга враз зі мною,
То весела й радісна безмеж.
Мамо, повторю я твою долю,
В клас зайду учителькою теж.


УЧИТЕЛЮ



Хай роки біжать – минають спішно,
Креслять нам стежки такі круті.
Твоє слово, вчителю, й усмішка
Нас завжди тримали у житті.
І хай школа не в пошані нині,
Й труд учительський неначе жарт,
Та усі ці бізнесмени милі
Починали із учнівських парт.
В класі першім вчитель взяв за руку,
І до нього всі несли жалі.
Так чому ж тепер сучасним Бруттам
Не потрібні вже учителі?
Все мине: і нова влада, й люди
Щезнуть теж у куряві віків.
Тільки вчитель був, і є, і буде!
Тому бережіть учителів!



ЗУСТРІЧ



Негадано зустрілися у двох.
Тобі – 17, а мені – за 30.
Чи доля розсудила так, чи Бог?
Шепоче тихо ніч  у наші лиця.
Поглянь: розквітла вишня у саду,
Красою щоб своєю нас зігріти.
Це ти подарував мені весну,
А я тобі – своє гаряче літо.
Бувають дивні зустрічі доріг.
Любов спинить не в силі навіть час.
Хоча услід шепочуть: „Та це ж гріх!”
Я не ховаю радості в очах.


ВИШНІ
Весна. Поглянь, як розцвітають вишні,
Знов солов’ї видзвонюють в садах.
Тебе зустріла я – любов колишню
На давніх і забутих вже стежках.
Негадано зустрілися. Так вийшло.
Десь раптом розгубилися слова.
Невже ж іще любов моя колишня
У серці залишилася жива?
Завмерли у вбранні весільним вишні,
Як навесні, співають солов’ї.
Прощай! Прощай, любов моя колишня!
Та не тривож вже більше сни мої.
Дарує доля  то дощі, то кручі,
А то бузком засипле стежку вміло.
Нема тебе – для мене світ немилий,
Й кругом лиш ти, коли живем в розлуці.


СИНОВІ
У долі не бува легких доріг,
Круті підйоми, спуски небезпечні.
Сьогодні – сонце, завтра – дощ і сніг,
Сьогодні – так, а завтра – недоречно.
Та хоч які закрутять віражі,
І зверху вниз життя намітить кроки,
Тримайся, сину, навіть на межі,
Борися – і відступить час жорстокий.
Дихне вітерець в розчинене вікно
І не кажи, що світ тобі немилий.
Он ранок усміхається крізь скло,
Я вірю, сину, в тебе стане сили.



***
Ти приїдеш – і  я  оживаю.
Серед  буднів  ти  свято  немов.
Бо  мій  сум  раптом  чомусь  примовк,
І  тривоги  усі  відступають
Ти  приїдеш – і  сонце  враз  сяє,
Це  для  тебе – усі  солов’ї,
Це  для  тебе – поля  ці  безкраї
І  тепло  їх  очей-ручаїв.
Ти  приїдеш – як  хороше  в  світі
Бути  разом, тому  приїзди
У  світанки  мої, у  сади,
У  такий  незабутній  той  квітень.


***
Твоїх  очей  весняна  зелень  трав
Мене  хвилює, і  страшить, і  манить,
А  над  рікою  устають  тумани,
І  день  надходить  сяйвами  заграв.


Твоїх  очей  натомлених  тепло
Я  відчуваю  навіть  у  розлуках.
З  тобою  бути  нарізно – це  мука!
Якби  ж  завжди  щоб  поруч  й  заодно.


Та  так  життя  складає  наші  долі –
То  разом, то  прощання  близько  день…
А  навкруги  сади, самотні  й  голі,
Й  давно  не  чуть  пташиних  вже  пісень…


***
Знову  сині  ранки. Листопад.
Усе  частіш  густий  встає  туман,
І  під  ногами  мокре  листя. Сад –
Зажурений  самотній  дідуган.


Як  перше «здрастуй» зимоньки-зими
Сніжок  вкрива  поорані  поля.
І  не  схиляє  гордо  голови
Високий  клен, що  з  вітром  розмовля.


ГРУДНЕВІ  СНИ
Дощі  й  тумани в  грудні, як  на  зло,
І  снігу  іще  майже  не  було.
А  вже  зима  через  поріг  ступила…
І  тільки  в  снах  моїх  все  біле-біле.


Пухнасті  кучугури  у  саду,
Я  через  них  тобі  назустріч  йду.
А  сніг  все  сипле  й  сипле, мов  навмисне,
Сніжинки  вже  на  віях  в  тебе  виснуть.


А  навкруги – казкове  дивне  світло…
Прокинуся – колючий  дощ  у  вікна,
Й  стоять  густі  тумани, як  на  зло,
І  снігу  іще  майже  не  було.


ВИПУСКНИКАМ
Як  швидко  виростають  наші  діти,
Із  дому  линуть, як  пташки  з  гнізда.
А  ми  самі  лишаємось  старіти
Й  чекати  чи  приїзду, чи  листа.
Як  швидко  час  пролинув  непомітно,
І  вже  весна  остання  на  поріг.
Розквітла  юність  і  сади  розквітли,
І  перед  нею  тисячі  доріг.
Прийшла  пора – мужнійте, наші діти,
Ідіть  із  дому – так  в  житті  завжди.
Ми  ж  намагатимемось  не  старіти,
Не  відійшли  ще  наші  поїзди.
***
Ох, які  ще  теплі  вересневі  ночі!
Місяць  на півнеба  світить, як  ліхтар,
І  аж  до  світанку  гаснути  не  хоче,
Наче  неслухняний  той  школяр.
Ледь  дихне  в  обличчя  легка  прохолода,
Твій  піджак  на  плечі  накидаю  знов.
І  тепер  до  ранку  вулицями  бродить
Осінь, ми  з  тобою  і  любов.
Під  ногами  листя  шарудить  охоче,
Падає  безшумно  з  висоти.
Ох, які  ще  теплі  вересневі  ночі!
Чи  тому, що, може, поруч  ти?
***
Вже  вересень  сурмить  ключами  журавлів,
І  віє  тишею  із  скошених  полів,
У  небі  лиш  стривожене «курли»,
Листки  пожовклі  стежку  замели.
Гуляє  вітер  в  травах  непомітно,
Ти  не  сумуй, що  вже  минуло  літо.


***
Відцвіли  вже  юності  вогні,
Доля  погортала  сторінки,
І  тепер  лишаються мені
Осені  засніжені  стежки.
Під  ногами  листя  шарудить,
У  очах  захована  печаль.
Вже  і  в  косах – осені  сліди,
Так  роки  біжать. А  жаль…а  жаль…
Зачарують  очі  хризантем,
Ще  води  джерельної  нап’юсь,
І, о  серце, підкажи  тепер –
Я  старію  й  осені  боюсь?
***
Ти - літо ще, а  я  - вже  осінь,
У  тебе – сонце, в  мене – носить
Холодний  вітер  листя  по  дворі
Й  кричать «курли» у  небі  журавлі.
Ти – літо  ще. Он  зелень  в  очі
Вплелася  тепло  так. І  хочуть
Цвісти  ромашки  молоді,
Веселка  грає  на  воді.
Ти – літо  ще. Мені  ж  сьогодні
У  вікна  стука  дощ  холодний,
І  ластівки  зібрались  на  дротах.
Іде  зима. Чи  може  це  не  так?!


***
М.В.Гоголю
На вулиці століття двадцять перше ,
Комп*ютери,мобільні,Інтернет…
Програми  різні, ігор  теж  не  менше,
І дома дисків не один комплект.
Забули книги всі – нова епоха.
Включаєм  відео, як треба щось.
А 200років вже сьогодні Гоголю
Забути можна.Тільки як? Нащо?
У його книгах  два живе народи,
Історія їх, мова і буття,
Їх прагнення до щастя і свободи
Без темних  сил, без злоби і сміття.
У його книгах – сміх несамовитий,
Козацька мужність і в красі   світи,
Як Гоголя та можна не любити?
І як його та нам не берегти?
Наш Гоголь! Несемо твої творіння,
Тримаєм  міцно уже 200 літ.
Твоїм талантом горді і умінням,
Які прославили тебе на цілий світ!


***
Вже  Новий  рік  підходить  до  порогу,
А  сніг  розтанув, наче  й  не  було.
Тумани  вранці  і  слизька  дорога,
І  темні  хмари  линуть  над  селом.
Та  близько  Новий  рік. Хоч  за  прогнозом
Плюс  10. та  який  тепер  прогноз!
Он  вулицею  вже  ялинки  возить
Володька, наче  справжній  Дід  Мороз.

1 коментар:

  1. Спасибі за такі хороші чуттєві поєзії. Їх справжність торкає найглибші струни душі.

    ВідповістиВидалити

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.