Народе мій! Признай в мені дочку -
селянку в корені і гіллі.
Ти - океан, признай в мені ріку,
ту, що несе до тебе води вільні.
А разом ми - знедолена земля,
аж чорна від зневаги і побоїв.
Нам щось іще наказують, велять,
а ми такі знесилені обоє...
Де мітка, що лише подоти - біль,
а далі - місце, де квітують мрії?
Хай стану краплею, народе мій,
Й твойого болю, і небезнадії.
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.