Вабила осінь крилом оксамиту,
Гріло стривожену душу тепло…
Це посміхалось бабине літо,
Не уві сні це диво було.
Ранки грайливі, як щастя малечі,
Сонце ще хоче напитись роси,
А на стерні в полі збори лелечі,
Мріями сплетені долі-мости.
Не в забутті, чого серце торкнулося,
Поглядом щирим змальована мить,
А з піднебесся знову почулося,
Клин з вожаком на південь летить.
Хмарою туга на небі зібралася
Де ж ті дороги чужі – не свої,
Сльоза накотилась, дощем відірвалася.
Серцю близькі тільки рідні краї.
14.09.2014 Людмила Яцура
Немає коментарів:
Дописати коментар
Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.