Петро Бабець - ***

***
Вже осінь зазирає в мої двері,
Не відкупитися й не заховать ключі.
Моє життя лягає на папері
Перед огризком млявої свічі.
Тьманіє вогник й тихо опливають
Мої невдачі, мій життєвий біль.
Я ж не сумую не тужу не плачу –
Мені іще вертають звідусіль
Гостинці посмішок, привітний погляд долі
Іще не морщить виснажених вуст.
І я живу, й радію наоколо,
Прекрасним світлом сподівань горю.
Я ще біжу за райдужним промінням,
Іще чарує і манить воно:
Оте приємне, але вже осіннє
Очей палких, душі і рук тепло.
Я ще натхнення в серці відчуваю
І фори можу дати молодим!
Буває іноді, що сам іще співаю
Й дарую радість друзям дорогим.
Я просто і щоранку визираю
На пагорбі маленького буття.
Щасливе сонце знов когось стрічає,
А я радію, наче сам то я.
Я сам, як завжди, «бо зі мною важко»,
Так ти сказала, поруч ідучи.
Біліє одинокою рамашка
На схилі тих далеких мрійних днів.
Так, справді, важко бути одиноким,
Стрічать недолю мовчки, без образ.
- Ти сильний, але і тобі доволі… -


Мені казали недруги не раз.
Не розділю ні з ким свої печалі,
Коли хто схоче – знову посміхнусь.
Нехай не зна ніхто мого одчаю,
Я все стерплю і за себе не боюсь.
Боюсь за вас, за ваш тремтливий спокій,
За друзів незахищене життя,
За недосяжний лет думок високих…
І за любов палку й без вороття.
Моє вечірнє в путь випроводжає,
В оту далеку і безжурну путь…
А поки я живу й не сподіваюсь
Останній подих і печаль відчуть.
Осінь 2007

Немає коментарів:

Опублікувати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.