ПАМ'ЯТЬ

2222ПАМ'ЯТЬ



Сива полинь, схилившись на дорогу,
До болю в грудях і до сліз в очах
Вдивлялась, все тамуючи тривогу,
На рани й кров на стоптаних ногах.

А ніг тих річка. Безкінечна! Довга!
Червона! Довга ! І… така страшна!
Вони ішли і все просили Бога:
“Зроби ти, Боже, так, що, ніби нас нема”

Але вони були, і смерть була пекуча.
Солдати, визволителі, сини.
Лише полинь, німа, небалакуча
Молилась гірко: “Боже, відверни!

Зроби їх, Боже, журавлями в небі,
Хай руки стануть дужими крильми,
І віднесуть до хати тата й мами,
Щоб знали ті, що це прийшли сини.”

Це їх сини, чоловіки і внуки,
Поранені, порвані на шматки,
Ішли, повзли і падали в пилюку,
Й лежали, залишившись на віки.

Лежать вони і нині в лісі, в полі,
В некошених, незібраних житах.
І лише вітер, що гуля по волі,
Приносить плач і крики з небуття.

Це тужать душі, мертві, закатовані
В 17 – ть , 18 – ть, 20 – ть літ.
Нам жити треба, щоб радіти сонцю й провесні,
Проклятий все забрав фашист.

НІНА СОПРОНЕНКО

Немає коментарів:

Опублікувати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.