Людмила Яцура - А ДОРОГА ТВОЯ ВКРИТА ЗОРЯМИ

А ДОРОГА ТВОЯ ВКРИТА ЗОРЯМИ

Є у житті кожного свої стежини, такі рідні, свої, ромашкові. Вони ведуть від батьківської хати, ведуть у світ добра, у світ чистих росянистих світанків, до яких оте вічне прагнення, квітуча надія і безмежна любов. Чи є щось у світі важливіше за любов? Ми ж у цьому світі зараз тут усі для того, щоб любити. А душа світла віддає мелодію ніжно-лілейну, кожна струна – це оксамитове тепло і нескінченна пісня. Звідки це все? Що ж дає таку глибинну силу, здатну напоїти все живе енергією Всесвіту. А це все ж та любов. А як без неї? Очі можуть бачити, руки можуть торкати, можна обійти світи… але. Але коли є в людині промінь, то він торкнеться, приголубить, плекатиме, його вистачить зігріти душі інших. А якщо цей промінь у Жінки, Вчителя, Матері? Це – безмежжя добра. Це – стежина до зірок і віра у Щастя людини на цій землі.
Що дає людині мрія? А мрія дає людині усе. Колись вона, така ще невинно-дитяча, але вже міцною ниткою вплетена у вінок долі, як маленьке зернятко, покладене дбайливими руками у землю, починає пробуджуватись і рости. Як це важливо, не злякати цього росту, не зламати цей живий паросток, пробудження краси цвітіння, період милування цвітом, а потім чекання плодів урожаю.
Спливають у пам’яті миттєвості щедрого щастя. Так. Це було. Я брала у свої маленькі долоньки пшеницю і сіяла рівненькими рядочками, щоб потім побачити своє рожевокриле щастя, яке проростає із землі спочатку маленькими крапочками, які перетворюються потім у зелений килим. Кожен день, поливаючи, торкаючись своїми пальчиками сходів, до мене потрапляла велика любов від землі. А ще я сіяла льон. А чому? «А льон цвіте синьо-синьо…», співала моя мама і дивилася на небо, бо воно синє-синє… Разом з пшеницею і льоном росла моя дитяча мрія, а також велика мрія моєї матусі – я, її донечка. Ходила стежиною в пшениці і дивилася на синє небо? Так ось де вона, моя любов! Скільки у цьому материнства, скільки у цьому великої мудрості. Як же вчасно потрібно посіяти ці зерна, щоб потім діждатися щедрого врожаю і сказати собі, що життя прожито не даремно. Як вчасно потрібно дати голку в руки, показавши перший хрестик, щоб потім уже мною вишитими рушниками, була вислана доля моїх синів. А пісня? Скільки тепла в колискових матусиних, а потім у моїх колискових дітям, внукам. А мамина вишня?.. У вишні справжня магія, яка тримає в цьому житті, космічний імпульс, невмируще джерело сподівань і віри. Отож і недарма промовляє народна мудрість, що «яблуко від яблуні не далеко падає». Все по спіралі, таке життя…

Ці руки не знають утоми,
Швидкі та вправні вони.
А я повертаюсь додому
І в матері рідної сни.

Я бачу задумливі очі
І ніжність в усмішці сія,
Зігріє вона серед ночі.
Вклонюсь тобі, мамо моя.

Вклонюся за те, що ростила,
Що впевнено йду і стою,
За те, що у мене є сила,
Що пісню я знаю твою.

Ту пісню з самого дитинства
Колись дарувала мені
І нею тепер проводжати
Мені доведеться синів.

Вклонюся тобі, моя мамо,
Не знай ні тривог, ні біди.
Хорошого слова – немало,
Найкраще – не можу знайти.

Бо все, про що хочу сказати
У серці, в душі, у мені.
Навчила мене вишивати
Вклонюся я, мамо, тобі.

Навчила людей ти любити.
Тобі я, матусю, вклонюсь.
Навчила мене в світі жити
За тебе я, мамо, молюсь.

12.12.1997 Людмила Яцура

І тепла посмішка, й добро, й потрібність людям.
З цим народилась і прожила своє прекрасне, але нелегке життя моя рідна матуся – Білоус Катерина Захарівна.
А народилася вона 13 грудня 1938 року в селі Тарасівка Межівського району Дніпропетровської області в сім’ї спражніх землелюбів, Марії Кирилівни та Захара Пилиповича Угнівенків. Тому із самого дитинства ввібрала в себе все найкраще – любов до рідної землі, природи-матінки, любов до людей і потребу дарувати їм радість, добро, допомогу, пораду. Любов до села, названого на честь Великого Кобзаря, передалася і мені.
Створювати навколо себе красу, яка у всьому і нести своє мудреє слово – це було життєве кредо. Неначе по-іншому і не повинні жити люди. Завжди усміхнена, завжди вміла вислухати і дати пораду.
Дитинство пройшло непросто. Війна чорним птахом прокотилася селом, вкривши землю гіркотою полинів та червоними маками - відголосками, квітами пам’яті. А воронки ще й досі не заросли край села. Плачуть явори, скриплять старі верби біля ставу і тільки легенький вітерець хвилює ковилу. Земля дихає… Земля пам’ятає… Війна та післявоєнні голодні роки зробили і дітей, і дорослих старшими. Не стало чотирьох братиків і сестричок… Похоронки прокотились по селу… І ніхто не знає, як розкраювалися серця моїх бабусь, які труднощі та страх довелося пережити і що залишилось, навічно вкарбувавшись у пам’ять. Жили в роботі. Зайві слова просто не говорилися, але ж із душі ніде не ділися оті думки, думи…
Навчалися при каганцю, бо світла не було, а школа була за 10 кілометрів у селі Володимирівка. Але яким було бажання вчитися!.. Закінчила семирічку.
Життя звало, відкривало нові горизонти, манило до здійснення своїх крилатих мрій.
Із села молодь їхала здобувати освіту до міста. Навчання у Дніпропетровському педагогічному училищі було наповнене радістю та щастям. До Дніпропетровська від станції Кирпичеве, на якій доводилось сідати до електричного потяга, 170 кілометрів. А як же згадувала, що їздили ще й на приступках, економили. Але бажання вчитися було настільки сильним, що нічого цьому не завадило. Навчання у Бердянському педагогічному інституті дало можливість пізнати багато нового, щоб потім все своє трудове життя присвятити прекрасним створінням – дітям. І єдиним місцем роботи стала Межівська середня школа №1 Межівського району Дніпропетровської області.
У Межові мама зустріла свою долю, нашого тата, Білоуса Олександра Петровича, художника, прекрасної доброї душі людину. Так і виросли ми з братом Володимиром у такій чудовій, дружній, творчій сім'ї, де головним кредом були любов до людей, повага і шана до роду, відданість рідній землі та потрібність людям.
Іще одна любов до слова, до книги, до рідної мови. Якось мама дала мені товстенького зошита, промовивши, що я в нього можу писати все, про що я думаю, а тато дав олівці та фарби. Вчасно, як завжди. Цікаво було читати і знаходити відповіді на свої дитячі «чому» у енциклопедіях, книгах, журналах, брошурах. Вірними друзями стали словники. Звучала наша чиста рідна мова…
Неначе перлів розсипи намиста,
Вона красива, мелодійна, чиста.
Як жайвір у весняному польоті
Дзвенить вона…
Як ніжний дотик хвиль
В морському гроті
І вітру подих степового.
А ще в ній – солов’їний спів,
Що лине із лісів, гаїв,
Мелодія невтомних бджіл,
Де яблуневий сад,
А надвечірок – хор цикад.
Звертання поколінь –
Це: «мамо», « тату…»
Й калини шепіт біля хати…
Я так люблю її…
І щиру, і багату,
Джерельною водою вмиту,
Пронизану струною літа.
Нехай летить вона по світу.
Солодку, щедру і барвисту,
Багаттям пломенів іскристу.
Сопілки й степу це розмова…
Це – наша українська мова.
Дніпра в ній велич,
Пращурів свобода…
Така вона жива
В душі мого народу.
9.09.2006 Людмила Яцура
Це таке щастя – усмішка дитини. Першачки з допитливими очима, обіймають свою першу вчительку. Вона для них – мама. Про все можна розказати і бути впевненим, тебе зрозуміють. Скільки щирості, ласки, тепла і великої материнської любові віддає вчитель оцим прекрасним перлинкам, як оберігає їх, як піклується. А вони такі всі різні… Та до серця кожного знаходиться свій ключик.
Ти пам’ятаєш дитинство своє босоноге,
Стежки, що до школи тебе привели,
І перші тривоги, і перші щасливі дороги,
І тих, хто за руку повів у світи.
Учитель! Що в імені цьому?… Відкрийте!
Тут погляд твоїх і моїх оченят.
Учитель! Він друг назавжди… і мрій тих,
І років шкільних не повернеш назад.
Згадай! Скільки прощених нас, не забутих…
А вийшли із школи і стали людьми,
Бо перші у світі свої інститути
Ми тут починали малими дітьми.
Тож серце хай б’ється у вас без упину,
І кожен з нас знайде дорогу сюди,
Бо бачили в нас ви і доньку, і сина…
Ви просто щасливими будьте завжди!
1998 р. Людмила Яцура

Ідуть роки… Вони не йдуть, а летять птахами. Школа… Це – доля життя, це можливість вчителя дати дітям ту непогасну іскорку любові, щоб найсвітліші, найрадісніші, хвилюючі спогади та найпалкіші почуття дитинства пронеслися через усе доросле життя. Приходять до школи нові діти, приходять уже й діти дітей.

Класи різні і за кількістю (від 26 до 39 учнів), і за складом, і за підготовкою. Але для всіх вистачає великого, материнського, учительського Серця. І ось уже першокласники читають та пишуть свої перші слова «мама», «тато», «родина», «Батьківщина», «Україна», «мир». Для дітей цікаво на уроках таких досконалих, продуманих до самих дрібниць. Вчитель крокує разом з часом, а й на виховних заходах, які мають і попередню колективну підготовку і подальше продовження в житті і спогади потім.
Учителю! Ти йдеш по цій землі
І слід стає твій крок за кроком
Яскравим вогником у сутінках пітьми,
А все життя для тебе є уроком.
Ти бачиш те, що іншим не під силу,
І відповідь даєш на всі «чому?»
Ти не даремно тут, бо серце має крила,
Воно для всіх — віддать його кому?
Маленьким дітям, синьооким і чубатим,
Що ловлять погляд, кожен рух всяк час -
Це щастя вчителя — його багато,
І слід яскравий — вогник не погас.
1999р. Людмила Яцура
А екскурсії… скільки їх було… Ці незабутні походи з козацькою кашею, щирі розмови біля багаття, пісні, ігри, поїздки по рідному краю, до Криму, в Карпати, Ленінград, Москву…
Хотілося, щоб діти все знали, відчували красу, пишалися землею, яка зростила їх, щоб змогли віддати себе і бути корисним для суспільства.
Враховуючи індивідуальні особливості, Катерина Захарівна Білоус працює над розвитком творчих здібностей учнів. Всебічно розвинена дитина – це запорука її подальшого зрілого життя. Любов до ремесел і любов до української пісні перепліталися з традиціями нашого українського народу та братніх народів і були невід’ємними у вихованні дітей.
Не можу назвати точну цифру, одним словом, багато вихованців Катерини Захарівни обрали свій шлях на педагогічній ниві. І не просто шлях, а стали кращими вчителями, бо зерна мудрості, посіяні ще в чисті дитячі душі, проросли врожайними щедрими колосками. У талановитого вчителя і учні талановиті.
Золоті знов каштани й тополі,
Шкільний дзвоник як серця ритм,
І в твоїй учительській долі
Вічним трепотом він дзвенить.
Кличе, зве, поринає у спомин,
Де велика родина, шкільна вся сім’я,
Де твоїх зірочок небо повне,
Та єдине для них твоє, Вчитель, ім’я.
Із рожевих світанків дитинства,
Доброти, тепла та любові,
Із батьківства та материнства
Вся твоя учительська доля.
Світлом сонця удача хай лине,
Як в калиновій казці неначе,
І нехай джерелом в ній неспинним
Буде радість і сміх дитячий.
2008 Людмила Яцура

Ми, діти, я і мій брат Володимир, наш батько, бачили всю цю педагогічну кухню зсердини: як мама готувалась до уроків, перевіряла зошити, писала доповіді на батьківський всеобуч. На вулиці сусіди говорили, що тільки в нашому будинку вночі горить світло. Батько був художником та грав в оркестрі. Обоє гарно співали. Садиба потопала у квітах, а виноградно-яблуневий шлейф, якого не можна напитися, обіймав і дарував почуття родинного щастя та цілковитої гармонії.
Коли в сім’ї всі творчі, то вирує невичерпне джерело нових ідей, задумів, які потім втілюються у життя. Мама довгий час керувала школою передового педагогічного досвіду та однією із перших в області почала навчати дітей-шестирічок.
Вимогливість до себе, вміння прийняти правильне рішення у відповідальну хвилину, рішучість, наполегливість, небайдужість, сумлінність, вміння доводити розпочату справу до кінця виховувалися у собі і у вихованцях. Багатий педагогічний досвід і невичерпне бажання творити добро, сприяли успішним крокам на щедрій педагогічній ниві. Тому нагороджена Почесними грамотами Міністерства освіти і науки України, обласного управління освіти, має відзнаки «Старшого вчителя», і «Відмінника народної освіти», медалі та звання Заслуженного вчителя України. Узагальнений досвід роботи Білоус Катерини Захарівни занесено до картотеки, яка знаходиться в Києві.
Ерудиція та розум, простота і порядність, енергія і принциповість, а ще величезний досвід і справедливість і зараз так потрібні тим, хто віддає свої серця дітям.

Що перша заповідь учителя – любити!
Це, перш за все, життя,
Бо в ньому жити:
Посіяти, плекати і радіти;
І знати, що добро росте,
Що вклав ти частку серця
В це створіння
І мудрість й душу,
Тільки май терпіння,
Бо довго проростає те зерно,
Воно ж бо вічне,
В терніях воно.
А друга заповідь учителя – любити!
З натхненням діяти, творити,
Шукати і знаходить сходи,
І підійматись до зірок,
А кожним кроком є урок.
Ще й третя заповідь учителя – любити!
З своєю совістю дружити,
Щоб час пройшов
Й лови себе на слові:
Дорога вчителя вся виткана з любові!

1998 Людмила Яцура

Чи є щось важливіше у характері людини, як її головна якість – людяність?
Так, саме людяність, тактовність, уміння вислухати, допомогти, а ще повірити, дати надію – це те, за що шанують колеги, люблять учні, поважають батьки та односельці, це те, чим живемо ми, діти, внуки, правнуки.
Є найбільша шана – це любов і вдячність людей і визнання Катерини Захарівни Білоус, як Людини, Вчителя від Бога.
Для нас мама – найрідніша та найдорожча людина, щирий друг, гарний порадник. За те, що ми були з нею, ми дуже вдячні Богу. Був у мами один сон, певно пророчий. Начебто вела учнів до козацького села Іванівки, що нашому районі. А потім зупинилася і сказала, що далі ми не підемо, вас поведе інший учитель. А 22 березня 2007 року мама перейшла в інше життя.
Де ромашковий килим улітку,
Вельон ніжний навкруг ковили,
Де садки потопають від цвіту,
Там стежки між пшениць пролягли.
Там торкалися ніг ніжні роси,
Двір і хата – душі джерело,
І чекає, й сумує, і просить
Повернутися рідне село.
Прилети сюди сивою пташкою.
Яблуневого цвіту вдихни,
А іще по стежині ромашковій
До криниці прадіда прийди.
Чим жила, де була, про що мріяла…
Казка давня нехай ожива,
А дорога твоя вкрита зорями
Всім дзвенить калиново й співа.
Чуєш листя берізки ти пісню,
А душі красивий політ,
Поливається сльозами-росами,
Пам’ятаючи зоряний слід.

2007р. Людмила Яцура
Рідні серцю дороги… Ними мережане все наше життя. Дорога Жінки, Українки, Матері, Учителя – це сонцесяйний промінь Добра, Віри, Надії, Любові. Дороги вибирають нас, ми вибираємо їх, щоб бути собою, щоб творити, дарувати, плекати і розуміти те, що кожен у цьому житті на своєму місці, у своєму часі на витку спіралі життя людства, що роки відведені нам для творіння Добра.
2014 рік Людмила Яцура

Немає коментарів:

Опублікувати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.