Світлана Гриценко - Берези Любові

Берези Любові


Я народився на Вкраїні – землі пісень і легенд, землі, яка багато вистраждала, але гордо піднялась із колін і сміливо крокує в майбуття. Я люблю свою Батьківщину, люблю її маленьку часточку – Межівщину, де я народився і зростаю. Тут народилися мої батьки, діди і прадіди, тут моє коріння.
Історію, яку я хочу вам розповісти, мені повідала моя бабуся. Свій учительський шлях їй випало розпочинати в селі Новопідгородне Межівського району.
Молода, схвильована дівчина вийшла з електрички і вузенькою стежечкою, що пролягала через поля кукурудзи, пішла шукати школу в незнайомому селі. Поля скінчились, забіліли сільські хати. Увагу дівчини привернули дві берізки, що стояли на околиці біля зруйнованої часом хати. Вони були якісь дивні: високі, стрункі, але одна з них зелена, а друга – суха-сухісінька. „Що за диво, подумала молода вчителька, - чому ніхто не спиляє всохлу берізку?”
Ця історія розпочалася далекого 1947 року. Повоєнна Україна страждала від голоду і розрухи. Тисячі заробітчан покидали рідні місця і їхали на східну Україну в пошуках роботи і окрайця хліба.
Дівчину звали Марією. Їй виповнилось лише сімнадцять. Невеликого зросту, худорлява, з великими довірливими очима і двома тоненькими кісками – зовсім дитина. Але бойовий характер і весела вдача виділяли її серед інших дівчат, що приїхали з Рівенської області працювати в Новопідгородне. Змалку привчена до роботи, моторна, Марія завжди була попереду, її дзвінкий сміх перекликався зі співом жайворонка на вранішньому полі, де дівчата пололи буряки. Ось її вже й призначено ланковою. Працювали тяжко, та все ж не змовкали дівочі пісні, яких Марія знала безліч. А про що ж пісні? Звичайно, про кохання. Яка ж дівчина не мріє зустріти свого єдиного? Не раз діставала Марія зі старої, пошарпаної валізи власноруч вишиту чоловічу сорочку, припадала до неї обличчям і мріяла, мріяла... Так і засинала з нею в руках у холодному бараку, де жили заробітчани, бо від нестерпної втоми боліло все тіло. Але ж душа... Душа прагнула любові... Великої Любові...
Парубка звали Миколою. Високий, худорлявий, дуже схожий на свого батька, який, хоч і без ноги, але повернувся з війни до рідного дому.
„Дивись, батьку, який красень! – раділа мати. – Ще й вісімнадцяти нема, а вже всі дівчата в селі за ним сохнуть!”
В повоєнні роки чоловіків на селі було мало, майже в кожній сімۥї хтось загинув, матері та вдови оплакували найрідніших людей. А дівчата ж у селі повиростали – як маків цвіт!
Микола рано одружуватись не збирався. Хоч і ходив на сільські вечірки, запрошував до танцю молодих степовичок, що, мов яскраві метелики, пурхали біля нього то зграйками, то поодинці, та жодна з них не запала йому в душу.
Село зі швидкістю вітру облетіла новина: „Дівчата на заробітки приїхали!”
Старенький коник неквапно кульгав степовою дорогою.На бричці сидів Микола і дрімав, похитуючись. З деревۥяної бочки вихлюпувалась вода. Віз наскочив на камінь, Миколу розбудили бризки прохолодної води.
Пісня... Лине пісня дівоча... Тоненький, майже дитячий голосок виводить:
Ой, казала мені мати
Ще й приказувала,
Щоб я хлопців у садочок
Не принаджувала.
Дзвінкоголосий хор підхоплює:
Ой, мамо, мамо,мамо,
Не принаджувала...
Пісня линула над степовими просторами, а старенький кульгавий коник поволі наближався до гурту дівчат-полільниць. Микола не зводив очей з дівчиська, яке йшло попереду всіх. Її сапа клювала землю зі швидкістю дятла, що добуває гусінь з-під кори дерева. На кожен порух сапи підскакували дві задерикуваті кіски.
Микола набрав повні груди повітря і вигукнув: „Вода! Джерельна вода! Кому води?” Передовичка різко повернулася. Здивований погляд бездонних сірих очей зустрівся з очима-тернинами парубка. „То де ж твоя водиця, легіню?” – сказало дівчисько і дзвінко розсміялося. А Микола так і стояв, заціпенівши, з кухликом в руках. Кухлик вже давно був повним, вода лилася через край і зрошувала зеленолисті буряки. „Агов, легінику, ти приїхав буряк поливати,чи файним дівчатам воду давати?”– знову вигукнуло дівча. Швидка незнайома говірка привела хлопця до тями. Дівчата пили воду, вмивали загорілі личка, цокотіли на своїй говірці, а Микола зачудовано спостерігав за ними.
Запала в душу юнакові молода незнайомка з дитячими кісками, ой, як запала! Та й Марія, тримаючи в руках сорочку-вишиванку, вже подумки дарувала її соромۥязливому парубку-водовозу.
Звістка про те, що Микола хоче одружитися з чужинкою, була для його батьків ніби грім серед ясного неба. „Невже тобі своїх дівчат мало?” – плакала мати. „Схаменися, синку!” – просив сивочолий батько. Рішення Миколи було безповоротним.
Притулком для молодят стала напіврозвалена хата на околиці села. Працьовиті руки Миколи та Марії швидко відремонтували свій Палац Кохання. Чепурна біла хатина, яку Марія розмалювала ружами та мальвами, привертала увагу всіх, бо квіти палахкотіли, мов жар.
Почали жити разом, та на душі молодої дружини було якось неспокійно. Як можна жити без батьківського благословення? Почала Марія вмовляти чоловіка поїхати на Рівенщину, до свого роду. Поїхали, погостювали та й повернулись додому. Привезли вони звідти два молоденьких деревця – білокорі берізки. Посадили їх біля своєї хати-писанки: одну – Марія, другу – Микола.
Жили вони бідно, але в любові та злагоді. Двійко діток у них знайшлося, жваві та розумні хлопۥята. Марія працювала дояркою, як завжди, в передовиках ходила. Микола став шофером, возив молоко в райцентр на сирзавод. Будь-яку роботу вони робили разом, все в них виходило до ладу. А теплими літніми вечорами не раз чули односельці українську пісню: жіночий голос співав на чудернацькій говірці, а чоловічий підспівував басом „ по-нашому”.
Похмурої осінньої ночі Марії не спалося. Чомусь довго не було чоловіка з роботи. „Може, в дорозі машина зламалась? – роїлись думки в голові. – А, може, в райцентрі молоко не прийняли? Спати... Треба спати, вставати ж вдосвіта.”
Поринула в тривожний сон. Привиділось: іде її Микола у вишиванці по вранішній росі, стелиться туман, а він іде босоніж кудись. „Миколо, куди ти?” – гукнула щосили. А він глянув на неї, похитав заперечно головою і зник за обрієм. Прокинулась. Серце з грудей ледь не вискочить. Не стулила повіки до ранку.
Осінній дощ під холодним вітром перетворювався на колючі крижинки. На узбіччі, на виїзді з райцентру, стояла машина. „Ну ж бо, рідненька, заводься швидше!” - марно вмовляв Микола стареньку „молоковозку”. Холодний дощ несамовито колов своїми мерзлими шпичаками Миколині руки, обличчя, спину. „Марійко, кохана моя! Синочки! Почекайте трохи, тато полагодить машину і приїде, привезе з Межової гостинці”, – шепотів мерзлими губами Микола, а його руки вперто порпались під капотом машини.
Впав на землю. Втратив свідомість. Змерзлі руки пригортали до серця пакуночок з тульськими пряниками – гостинцем з райцентру.
Розвиднілось. У віконце хати-писанки постукали. На порозі стояв голова колгоспу. Запинаючись, повідомив: „ Маріє, там... теє... твій чоловік...
Заносьте, хлопці!”
Занесли до хати мокрого, змерзлого Миколу. Живий! Дихає! Лебідкою прилинула Марія до грудей коханого, зігрівала своїм диханням, своїм гарячим коханням...
Опівдні відійшов за небокрай. Навіки. На-ві-ки!
Червоні мальви та ружі на білій хаті вже не пломеніли. Вони стали чорні, як і безутішна вдова, що плакала над коханим чоловіком і гладила тремтячими пальцями вишиванку, яку одягла на Миколу вперше. Гучного весілля в них не було, святкових днів у селян теж обмаль, тож не довелось пройти селом у вишиванці. Не довелось...
Поховали. Маріїному горю не було меж. Щодня чули люди голосіння, бачили згорьовану жінку, що обіймала дві берізки, цілувала їх, пестила...
Не змогла жити сама у Палаці Кохання. Все нагадувало про нього... Все...
Берізка, посаджена дбайливими руками Миколи, всохла. Напевне, від пекучих сліз, якими рясно поливала її Марія.
Повернулась на Рівенщину, до свого роду, разом з синочками.
Багато років минуло з того часу.Вже відійшла у вічність моя бабуся, вчителька з сорокалітнім стажем. Я вдячний їй, що розповіла мені цю зворушливу історію кохання Миколи та Марії.
Безліч разів дерева мого краю скидали багряне листя і знову одягали зелені шати.
Там, де стояла хата-писанка, росте польове різнотравۥя. А дві берізки так і стоять поруч, ніби закохані - зелена і суха-сухісінька. Щороку, в день смерті Миколи, приїздить у село невисока, згорблена від горя жінка. Стоїть під березами, обіймає їх, пестить. Односельці підходять до Марії, розпитують.
Синочки виросли, вивчились, одружились, є внучата.
Марія доживає віку сама. Не змогла забути Миколу. Не змогла...
Вже три роки, як не бачили люди стареньку жінку, що пестить зашкарублими руками білокорі берізки. Може, полинула вже її згорьована душа у вічність? Може, вони вже щасливі з коханим Миколою і більше не розлучаться ніколи? Ніколи...
Новопідгородяни назвали дві берізки Березами Любові. Так і стоять вони разом – зелена і суха-сухісінька. Ніхто не наважується знищити їх, ні вітри-буревії, ні людська рука.
Берези Любові...
Берези Памۥяті...
Вони вічні, як сама Любов.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.